Зважаючи на останні події, мрія президента Росії Володимира Путіна про «русский мир» таки здійсниться. Але не таким чином, як того бажає улюблений лідер сусідньої держави: його «мир» нагадуватиме арабський світ – конгломерат країн, які мають спільну історію, мову та релігію, але знаходяться на різних щаблях розвитку і живуть за різними принципами. Важко собі уявити, щоб зараз, у ХХІ столітті, світський постреволюційний Туніс об’єднався із реакційною Саудівською Аравією, що ментально застрягла у Середньовіччі. І тим більше дивує, що європейський Калінінград може існувати у складі однієї держави разом із відрізаним від світу Магаданом. Чи не помиляється Путін, кажучи про єдність російського народу?

Є декілька факторів, що можуть спричинити відділення від Росії регіонів, заселених переважно росіянами. Це регіоналізм, вплив місцевих еліт, російський націоналізм, бажання позбутись економічного тиску з боку Москви та, найважливіше, самознищення державного апарату.

Регіоналізм як поштовх до знищення імперії

Величезна імперія розвалюється вже принаймні сто років. У 1917-1922 роках їй, здається, вже прийшов кінець, як то сталося з багатонаціональною Австро-Угорщиною, але ж ні: ціною мільйонів життів більшовики зберегли цілісність Росії, трансформувавши її у щось химерне, назване «Радянським Союзом» та прикрите начебто загальнолюдською месіанською ідеологією. На кілька десятиліть процес самознищення імперії було штучно призупинено. На початку ХХ століття, під час першого етапу руйнування Росії, від неї, крім національних республік, відокремились і території, заселені переважно росіянами. Насамперед, мова йде про Далекий Схід та Сибір, Оренбурзькі степи та Забайкалля. Був сильним сецесіоністський рух і в українських землях на півдні Росії – на Подонні та на Кубані, які зараз асимільовано росіянами.

Природній процес розвалу імперії, загальмований більшовиками, відновився лише у 1991 році. І закономірно повторилися події 1917-1922 років: території, заселені росіянами, спробували відокремитися від РРФСР. Під час «параду суверенітетів» на півдні Росії було проголошено декілька так званих козацьких республік: Донська, Терська, Армавирська, Зеленчуксько-Урупська та Баталпашинська. Дві останні згодом об’єдналися у Верхньо-Кубанську казачу республіку. 20 листопада 1991 року на з’їзді в Новочеркаську всі згадані державні утворення увійшли до складу Союзу Казачих Республік Півдня Росії, який вимагав для себе статусу союзної республіки у складі оновленого СРСР. Але Радянський Союз через місяць припинив своє існування, отже, вимоги «козаків» стали неактуальними. До того ж згодом посилився тиск на мешканців півдня Росії з Кавказу: там розгорялась пожежа російсько-чеченського конфлікту. В таких умовах «козаки» не мали кращого виходу, аніж шукати допомоги у сильнішої сторони, забувши про наміри відродити козацьке самоврядування.

Також в 90-ті роки історичний досвід, здобутий в роки громадянської війни, згадали сибіряки та мешканці Далекого Сходу. У віддалених куточках Росії розгорнувся рух за визнання самобутності їх жителів, їхнє виокремлення з загальної маси росіян. Не вистачає тільки групи ентузіастів, які б зайнялися національною розбудовою, через декілька десятиліть перетворивши окремі етнічні або квазіетнічні групи на повноцінні народи. Чому б, наприклад, поморам не стати найбільш молодою нацією Європи, перехопивши це звання у македонців та молдаван?

Отже, регіоналізм є першим фактором російського сепаратизму. Бажання зберегти самобутність краю, підвисити його значимість в державі аж до надання особових прав у складі федерації – це головна мета, яку ставили перед собою засновники «республіки для козаків». Втім цей проект виявився несерйозним. Такі утворення на теренах Росії та СНД виникали повсякчасно і не становили суттєвої загрози державній безпеці, оскільки не мали ані легітимності, ані апарату примусу – найголовніших атрибутів будь-якої влади.

Уральська республіка – осмислений крок до суверенітету

Набагато більше Москву стривожило проголошення Уральської республіки в Свердловській області в 1993 році. На відміну від Кубані та Дону, держава тут була утворена легітимною владою, що мала в своєму розпорядженні силові структури і могла захистити себе. Ідея Уральської республіки сподобалась і місцевому населенню, що виступало категорично проти ринкових реформ і підтримувало «старі порядки». Це нагадує сучасний Донбас, особливо враховуючи розвинену промисловість Південного Уралу та його здебільшого міську культуру (83,98% жителів Свердловської області мешкають у містах).

Формальним приводом для проголошення Уральської республіки стало бажання місцевих еліт самостійно формувати бюджет Свердловської області. Мовляв, якщо регіон перетвориться на республіку, в ньому залишатиметься більше коштів. В той час велись роботи над новою конституцією Російської Федерації, і Едуард Россель – голова Свердловської області – намагався діяти в рамках нового головного закону країни, сподіваючись надати очолюваному суб’єкту економічну та законодавчу ініціативу. Створенню республіки в Свердловській області в 1993 році завадив тодішній президент Російської Федерації Борис Єльцин: він злякався, що відокремлення регіону, заселеного переважно росіянами, покладе початок остаточній ліквідації Росії. Свердловську облраду було розпущено, а Едуарда Росселя звільнено з посади голови адміністрації Свердловської області.

Бажання місцевих еліт Росії відігравати більшу роль в політичному житті регіонів та федерації в цілому, намагання контролювати фінансові потоки – це другий фактор російського сепаратизму. Згадаймо, що під час розпаду СРСР місцеві еліти, які називали себе національними, а насправді були звичайною номенклатурою, вимагали суверенітету для своїх республік в тому числі й заради розподілення майна та фінансових потоків. Їм це здебільшого вдалося. Таку ж ціль ставлять перед собою й сучасні впливові поборники Новоросії, сподіваючись перетворити свої феодальні вотчини у щось подібне Придністров’ю, де абсолютно всіма аспектами економічного життя, від будівництва стадіонів і до контрабанди цигарками, керує лише одна компанія – «Шериф». Якщо б авантюра Росселя вдалася, це зовсім не гарантувало б Свердловській області світле майбутнє.

Крім економічних причин, важливу роль у формуванні Уральської республіки зіграв і сепаратизм в Татарстані: вважалось, що російська республіка на Уралі стане противагою для розташованого поруч великого мусульманського державного утворення. Втім, проблему із Татарстаном вдалося владнати мирно, і потреба в російській республіці на Уралі відпала. Чи надовго – питання часу.

Республіка для руських

Але тепер питання про створення «республіки для руських» постало на Кавказі, де мусульманський вплив із кожним роком поширюється завдяки демографічним чинникам. Статусу республіки вимагає Ставропольський край: місцеві росіяни бояться, що вихідці з гірських районів незабаром витіснять їх, перетворивши на одну з національних меншин регіону. От і вимагають до себе особливого відношення, намагаючись зберегти своє звичне середовище. Ставропольщина – єдиний суб’єкт із переважно російським населенням, що знаходиться у складі Північнокавказького федерального округу. В краї ще в 2010 році проходив збір підписів під проханням до можновладців вивести його зі складу ПКФО, але марно: Кремль залишився байдужим до інтересів ставропольців.

Створення «національної республіки для росіян» у складі Російської Федерації – це ірраціональний фактор. Мовляв, багато народів, що мешкають в країні, мають свої національно-територіальні автономії, в той час як у росіян такого привілею немає. Саме тому багато політично активних росіян, в тому числі представників інтелігенції та ліберального руху, так боляче сприймають останні події в Україні. Їм ввижається, що Донбас – то ідеальна основа для побудови національної російської держави. Ось вона, російська ідея. Нарешті! Той же Стрєлков-Гіркін приваблює багатьох своїм образом офіцера білогвардійського руху, який бореться за очищення Росії. Та й сам він нагадує людину ідейну. Коли Стрєлков каже, що більшість жителів Донбасу йому не допомагає, він і насправді цим здивований.

В самій Росії Стрєлков став героєм. Колись поборники «русского мира» (якщо не будуть знищені українськими чи російськими військами) повернуться в рідні краї та стануть на чолі «ідейних» націоналістів, щоб виступити проти «зрадників» в Кремлі. Якщо це зроблять не вони, то їх ідейні наступники. Путін звільнив жахливу силу, яка тепер буде воювати проти всіх, в тому числі й проти нього.

Таким чином, третій фактор російського сепаратизму є ірраціональним та полягає в ідеї виокремлення зі складу федерації території, заселеної переважно росіянами, і створення на її основі «республіки для руських». Російські націоналісти жаліються, що росіяни в Російській Федерації є начебто безправним народом, оскільки досі не мають своєї автономії. Що ж, ця згубна ідея – бомба уповільненої дії, бо присутність вихідців із Середньої Азії та Кавказу вже відчувається не тільки в Москві і Ставрополі, але й в інших містах та містечках Росії. Наприклад, у 2006 році конфлікт між росіянами та приїжджими з Кавказу спалахнув в Кондопозі, що розташована аж у Карелії, а в червні 2013 році – у Пугачові Саратовської області. Що ж стосується Москви, то там міжетнічна різанина стала звичною справою: в 2010 році російські націоналісти закликали знищувати мігрантів з країн СНД на Манежній площі, а в жовтні 2013 року в Бірюльово спалахнуло справжнє повстання, коли місцеві жителі громили майно, яке належало азербайджанцям. Вже навесні поточного року сутички виникли в підмосковному Пушкіно.

Чи довго влада зможе втримувати росіян? Сумнівно. Занадто часто в Росії стаються погроми на релігійному чи етнічному ґрунті. Вірогідність того, що колись поліції не вдасться стримати нацистські угрупування і в самому центрі російської столиці розпочнеться війна, підвищується разом із кількістю прибульців з периферії чи з-за кордону. Тут діє закон великих чисел.

Клептократична Москва

Втім, росіяни обурені не тільки засиллям приїжджих, але й відвертою грабіжницькою політикою Кремля по відношенню до суб’єктів федерації. Особливо несправедлива ситуація склалася у регіонах, багатих корисними копалинами, наприклад, у Тюменській області. У 2012 році цей суб’єкт посідав перше місце за обсягами виготовлених товарів та послуг, четверте – за кількістю виготовлених товарів та послуг, поділених на душу населення, але двадцять восьме – за обсягами доходів консолідованого бюджету на одного жителя. Це означає, що Тюменська область наразі є донором для багатьох інших регіонів Росії, що нездатні прогодувати себе. Такими регіонами, за даними російського агентства «РИА Рейтинг», в 2012 році були Інгушетія (13,6% власних доходів в складі консолідованого бюджету республіки), Чечня (14,9% власних доходів), Тива (20,6%), Карачаєво-Черкесія (27,1%), Дагестан (27,8%) тощо. Сама Тюменська область забезпечувала свої потреби на 84,9%, але тут є маленька хитрість з боку Кремля: ті гроші, що надаються їй з федерального бюджету, власне, й були отримані завдяки праці тюменців, відібрані в них й повернені лише частково. Не слід забувати й про те, що величезні суми «пролітають» повз бюджет та осідають на офшорних рахунках десь у Швейцарії.

В такому ж становищі, що і Тюменська область, опинились Ненецький, Ямало-Ненецький, Ханти-Мансійський автономні округи, а також Сахалінська область. Ці регіони, багаті природними копалинами, не можуть використати їх для розвитку власної економіки, і значну частину доходів вимушені віддавати до федерального бюджету. Те ж можна сказати і про російський Далекий Схід, який, хоч і не є таким багатим, як Західний Сибір, але сплачує до держбюджету величезні податки, майже не отримуючи належного фінансування.

Бажання Москви викачувати якнайбільше грошей на різноманітні військові авантюри викликає обурення й підприємців, які й так страждають від західних санкцій та волюнтаристських російських законів. Найцікавіше почнеться, коли з 1 січня 2015 року в Росії почне діяти податок з продаж (3%), хоча це, мабуть, ще не все, і до того часу російським бізнесменам слід очікувати інших сюрпризів від Путіна. Крім малого та середнього бізнесу, від бездарної економічної політики президента страждають й інвестори з фінансистами.

Отже, четвертий фактор російського сепаратизму – бажання регіонів звільнитись від експлуатації центром. Але це не означає, що, відокремившись, вони одразу стануть багатшими: обов’язково виникне проблема транспортування товарів до споживача, особливо якщо мова йдеться про газ та нафту. До того ж ті, хто очолить російських сепаратистів, можуть висунути популістські лозунги для того, щоб привернути бізнес на свій бік, насправді відмовившись від реформ і продовжуючи грабіжницьку політику Кремля, але вже в менших масштабах. В будь-якому разі, намагання позбутись надмірних податків та направити доходи від продажу ресурсів на розвиток пограбованого краю може стати сильним консолідуючим фактором і дозволить сецесіоністам отримати необхідну підтримку деяких верств населення.

Самознищення державного апарату

Через недостатнє фінансування поточних потреб жителі віддалених регіонів Росії часто лишаються беззахисні. Мова йде не тільки про соціальне забезпечення, але й про роботу таких структур, як МВС або МНС. Також на місцях відбувається поступовий занепад органів державного управління, викликаний сильною бюрократизацією.

Росія – занадто велика держава для того, щоб нею можна було керувати з одного центру. Щоб рештки імперії не розвалились, конче потрібна децентралізація, але влада не готова до цього: навпаки, побоюючись заколотів, Володимир Путін «закручує гайки», позбавляючи області, райони та муніципальні утворення реального самоуправління. Це призводить до численних зловживань повноваженнями на місцях, оскільки навіть із сучасними технологіями важко контролювати безліч населених пунктів, розташованих на відстані декілька тисяч кілометрів від Москви. Для того, щоб зміцнити «вертикаль влади», потрібен величезний бюрократичний апарат, який, як відомо, завжди потопає в корупції і знищує себе сам.

Тому місцева влада формально існує, але не може виконувати свої функції в повному обсязі. Наприклад, про нездатність держави захистити своє населення свідчить остання повінь на Алтаї. У влади була можливість завчасно попередити трагедію, оскільки жахливі природні катастрофи в Росії повторюються щорічно, як за календарем — починаючи із березня, відбувається затоплення селищ, розташованих на узбережжі далекосхідних річок, а в період із травня по вересень вогонь пожирає ліси Сибіру. Але ж, знаючи про початок повені, російська влада нічого не зробила для того, щоб уберегти життя і майно громадян. Більше того, про повень на Алтаї замовчувалося до останньої миті, аж поки не стало важко ігнорувати цю кричущу ситуацію.

Що маємо? Жителів Алтаю, які тепер точно знають, що довіряти державі – прямий шлях до самогубства. Варто вірити тільки в свої сили і сили свого сусіда, який теж опинився в біді. Такі ж жорстокі уроки надані мешканцям майже всіх інших регіонів Росії, бо природні і техногенні катастрофи через недбалість чиновників стали звичним явищем, не кажучи вже про особисті трагедії, коли карета «швидкої допомоги» через брак палива та відсутність доріг не може виїхати на порятунок близької людини.

В умовах, коли державний апарат знищено, найкращим способом захистити себе буде самоуправління. Мова йде не тільки про боротьбу із наслідками стихії. Доходить до того, що все частіше люди, не довіряючи поліції, намагаються ловити і судити правопорушників самостійно. Наприклад, сутички у Бірюльово стали спробою влаштувати суд Лінча над порушниками громадського порядку, а після терактів у Волгограді наприкінці минулого року волгоградці намагались зібратися в центрі міста на віче, щоб своїми силами розібратись із тими, хто, на їх думку, винний у підривах громадського транспорту. Жорсткими методами ведеться боротьба й з поліцією, й з прокуратурою, й з судовими органами – варто згадати «приморських партизанів», які стали символом недовіри росіян до державних органів.

Отже, наступним фактором російського сепаратизму є поступове самознищення централізованого управління, нездатність держави виконувати свої функції і, як наслідок, зростання недовіри росіян до влади. Держава перетворюється на нікому не потрібну надбудову, яку треба знести, щоб поліпшити умови життя.

В таких умовах будь-який сильний регіональний лідер, який гарантує жителям певного суб’єкту стабільність та захищеність, досить швидко завоює популярність і після послаблення путінського режиму зможе втілювати в життя будь-які політичні проекти, починаючи від Уральської республіки і закінчуючи «козацьким» самоврядуванням. Якщо ж такого лідеру не буде, то нічого, окрім руйнівної анархії, очікувати не варто.

Хвора людина Євразії

Османську імперію, що знаходилась на грані загибелі, в англійській пресі ХІХ століття називали «хворою людиною Європи», маючи на увазі величезний комплекс проблем, від яких страждало турецьке суспільство і які врешті призвели до краху могутності Османів. Скільки раз здавалось, що ось вона – смерть імперії! Але ж ні, кожного разу за допомогою або Москви, або Лондону та Парижу держава дивом зберігала свій суверенітет. Відстала, консервативна, залежна від іноземних партнерів, перетворена у напівколонію. Тепер «хворою людиною», але вже не Європи, а Євразії, стала Росія. Та ж відсталість, консерватизм у внутрішній та зовнішній політиці, сильна залежність від закордонних інвестицій. Ще й капітуляції підписані: угоду між Китаєм та Росією, укладену під час візиту Володимира Путіна до Шанхаю, можна розглядати саме як кабальний договір. Або такий договір, який в перспективі може стати кабальним.

Найімовірніше, першим зі складу Росії вийде той регіон, де збігаються всі вищезгадані п’ять факторів або декілька з них: сильний регіоналізм, потреба місцевих еліт позбутися контролю з боку Москви, ірраціональна потреба найбільш активної частини населення в утворенні «російської республіки», потреба бізнесу не сплачувати грабіжницьких податків в «колоніальний» бюджет, а також слабкий контроль з боку центральної влади через знищення апарату примусу.

З цієї точки зору найбільш вірогідним кандидатом на утворення власної держави виглядає Далекий Схід, який через географічну віддаленість від Москви і поступове зникнення транспортних зв’язків з центром майже не асоціює себе з Росією. Якщо відверто тупі укази Путіна та закони Держдуми призведуть до намагань місцевих еліт перетворити далекосхідні суб’єкти у де-факто незалежні феодальні вотчини (республіки із народним самоуправлінням навіть не розглядаються, бо Росія не дозріла до такого), у Москви буде мало шансів повернути цей регіон під свій контроль, навіть якщо він формально залишиться частиною федерації. Важко собі уявити, з якими труднощами російські війська будуть просуватись на схід шосе та залізницями, які знаходяться в жахливому стані. До того ж далекосхідні ліси чудово підходять для партизанщини, як це вже доведено групою «приморських партизанів» в 2010 році.

Втім, сепаратистські заворушення можливі і в інших регіонах Росії. Зважаючи на сучасний стан Російської Федерації, вибухнути може будь де.

Чернявський Артем, для "Хвилі"